Корніловка: від хутора до мікрорайону міста Бердичева

В кінці ХІХ століття на північно-східній околиці Бердичева був хутір, що належав поміщику А.П. Корнілову. Західна межа володінь цього землевласника проходила по залізниці в напрямку Бердичів-Житомир. На півночі вони заходили аж на територію сучасного села Гришківці. Цими обставинами й пояснюється зигзагоподібна форма залізної дороги поблизу станції Бердичів-Житомирський. Зв’язки та прихильність царя Миколи ІІ сприяли у вирішенні забаганок багатія, який був категорично проти, щоб частина його земель була відчужена.

В тогочасній Україні значну групу поміщиків становили російські дворяни та іноземці, які прибували сюди протягом XVIII-XIX століття. Основним джерелом їх прибутку була власність на землю.  

Корнілови вирішують зайнятися прибутковим бізнесом того часу - цукроварінням. У вересні 1900 року розпочинають спорудження заводу, засновником та першим власником якого став поміщик Федір Корнілов.

Російська імперія того часу посідає друге місце (після Німеччини) за об’ємами виготовленого бурякового цукру, в першу чергу за рахунок працьовитих українців. З 241 заводів, що діяли на теренах Імперії 203 знаходились на саме в Україні. Потреба в устаткуванні для цієї промисловості сприяє розвитку машинобудівних заводів країни, у тому числі і Бердичівського заводу "Прогрес", на якому у 1903 році був здійснений повний перехід підприємства на випуск устаткування для цукрових і рафінадних заводів.

З моменту будівельних робіт, тільки 21 лютого 1907 року Бердичівським рафінадним заводом випущено першу продукцію. На виробництві рафінаду від початку використовувалось застаріле обладнання, що призводило до значних технологічних втрат.

Вже 1911 році, напередодні Першої світової війни, поміщик Федір Корнілов, вдало продає завод Московському торгово-промисловому банку. Тоді на рафінадному заводі працювало 825 чоловік, виготовлялось 1 400 000 пудів рафінаду. На цукровому заводі працювало 333 робітники, які виробляли 362 100 пудів цукру-піску.

Початок Першої світової війни у 1914 році призводить до значного росту цін. Становище робітників постійно погіршується.

З моменту Жовтневого перевороту 1917 року та україно-російської війни, що спалахнула після цього, робітники страйкують, завод зазнає значних збитків – обладнання було частково знищене та пограбоване російськими окупантами. У зв'язку з цим до 1921 року завод фактично не працював.

Першим урядом Української Народної Республіки, III Універсалом (20 листопада 1917 року), Українська Центральна Рада проголосила скасування приватної власності на землю та обмежила землеволодіння поміщиків. З цього моменту, остаточно завершується етап роду Корнілових на Бердичівщині.

Під час Другої світової війни територія заводу використовувалася для оборони міста від російських нальотів. До наших днів зберіглося фото німецького протиповітряного захисту датоване 29 серпня 1941 роком.

До третього тисячоліття цукровий завод в Бердичеві не доживає. Колишні комуністи (Олексій Хилюк) та комсомольці (Василь Мазур), які бездарно керують містом на зорі відновлення Української Незалежності дозволяють довести до руйнування територію на якій знаходились промислові потужності заводу відомому на весь Радянський Союз. Те саме стається й з Меблевою фабрикою, яка була збудована вже після Другої світової на території колишнього хутора.

Щоправда поки згадкою про заселення північно-східної околиці Бердичева залишається мікрорайон міста названий Корніловкою.

• < Попередня
• Наступна >